Раніше ставився до церкви як до комерційної організації

Пьотр Армяновскі пройшов на колінах півтора кілометра від метро "Арсенальна" до Києво-Печерської лаври

Це була художня акція, яку визначали зовнішні й особисті чинники. Навіщо раніше був такий ритуал, як поставляться до цього сучасники, чи змінить це мій скептичний погляд на релігію? Також можна назвати це спробою дослідити фізичні й моральні кордони.

Чи не соромно виглядати дивакуватим? Буває лячно, й коли страх досягає якоїсь межі, пробую його позбутися. З іншого боку: кожен чимось дивний, і варто сприймати людей без упереджень.

Не вважаю свої дії показушними. Вони довго зріють, я зважую – чи варто це робити. А потім щиро вступаю у діа­лог зі світом на ту чи іншу тему. Суть можна побачити лише на межі. У звичайному житті ми ховаємося за чим завгодно – традиціями, манерами.

Якби навколо не було людей зовсім, влаштовував би ці дійства все одно. ­Наяв­ність співрозмовника не ­обов'язкова. Це не напади відчаю, а щось таке, що я міг би й не робити, але життя ­було б менш цікавим. На певні питання не знаю, як знайти відповідь іншим ­шляхом.

Поштовхом до таких публічних акцій став донецький камерний театр "Жуки". Ми там займалися "театром жорстокості" на принципах Антонена Арто. Перехід на перформанси відбувся з браку чогось для дослідження дійсності, перебування в ній.

Переїжджав на метро з одного київ­ського помешкання в інше. Була зима. У рюкзак не поміщався рушник. ­Спала на думку ідея: повісити його на плече й їхати так через півміста. Люди в хутрах, а в мене – на плечі рушник. Виглядало кумедно, реагували по-різному. Він мені не те щоб дуже потрібний був, я його вирішив постелити, як килимок, при виході з вагона. Деякі люди показово не звертали уваги. Дехто пере­стрибував. Наступали меншість.

Перша публічна акція – похід. Було дуже лячно стати на коліна. Треба було внутрішньо зосередитися, відключитися від довкілля. Об 11.00 вкляк і пішов. Люди шарахалися, намагалися скоріше мене проминути. Дехто сприймав це серйозно. Хтось намагався дати гроші. Я не брав. Але коли помічали камеру – все руйнувалося, починали вважати це забавкою.

Підійшла дуже гарна жінка, ­років до 40. Сказала, що йде на ­побачення. Камеру помітила, але не ­пішла. ­Спитала: "Навіщо ви це робите? ­Молодий красивий хлопець". Я їй розказував про свою мотивацію, про ­ритуал прикидання й мімікрії, що намагаюся зрозуміти сенс покори, подолати фізичний біль. Кульмінацією діалогу був момент, коли вона каже: "Можна, я тебе поцілую, і ти встанеш?" Я згадав Адама й Єву, спокусу. Думаю, яке її діло? Не знаю, що це була за гра така, але потім вона пропонувала нагодувати мене: "Давай, куплю тобі ковбасу, і ти ­встанеш".

Жінка стала на коліна, проповзла кілька метрів. Бачив її спину

Міліція підходила: "Вставай. До нас подзвонили, що тут якийсь божевільний іде". "Це такий ритуал", – кажу. "­Вставай. Не можна". – "Як це не можна? Я встану, коли дійду. Якщо ви не можете мене не забрати – забирайте. ­Ображатися не буду". Один сварився, що його знiмають. Інший думав, що я хворий на ноги. Як дiзнався, що нi, то вирiшив – усе одно хворий, але на голову. Я рушив далi, менi на 6-й годинi було не до сварок. Вони побачили оператора й почали з ним з'ясовувати, що це таке. Мене не заарештували. Один із міліціонерів казав Олексію (оператор. – "Країна"), ніби я своє діло нечесно роблю, бо пов'язав на коліна шмати, щоб послабити тиск і тертя. Він знає, як то, бо його батько в дитинстві ставив колінами на гречку, а з пов'язками, казав, моя витівка не рахується. Ті ганчірки під кінець зовсім протерлися.

Біля пам'ятника Голодомору весілля зустрів. Намагалися скоріше сфотографуватися, щоб я до кадру не доповз.

Ближче до Лаври на мене й на оператора мало не з матюками накинулися нібито "святі отці" зі скриньками. ­Чуваки, які збирають гроші.

Після 5 годин дороги стало так важко, що почав допомагати собі ритмом: "Господи, помилуй". На "Господи" – підіймаю коліно, на "помилуй" – опускаю. Це допомагало.

Оператор до кінця не був, бо акумулятор сідав, і касета закінчилася.

Ближче до завершення підходить якась жіночка, захоплено запитує: "О, а за який ти гріх ідеш?" Кажу: "За свій – який уже є. Нащо про нього розповідати?" Ця виглядала старшою років на 10 і менш щасливою від попередньої, гарно вдягнутої. Говорить: "Не хочеш ти, давай я тобі про свій розкажу". А навіщо мені чиїсь? Якось я від неї відхрестився. Потім питає: "А давно йдеш?" Кажу, що 6-ту годину. "Що ти брешеш?" Відповів, коли не вірить – може спробувати, як це швидко і легко. І вона стала в своїх колготках, проповзла кілька метрів. Бачив її спину. Після того як підвелась, мала вже іншу ходу і більше не наближалася. Думаю, це на неї теж вплинуло, принаймні на настрій.

На вході, де каса Лаври, в мене квитка не питали. Я на колінах пройшов, люди двері притримали. Останні 3 метри повз хвилин 10. Потім місяць сукровиця була на колінах. На ­площі в Лаврі зрозумів, що своє зробив. ­Піднявся, ­розім'яв ноги й за 15 хвилин добіг до метро.

Раніше ставився до церкви, як до комерційної організації з певними послугами. Тепер розділяю її діяльність на сучасні послуги і те, чим вона жила колись. Те, як я пройшов, дає певне примирення – із собою, і навіть із церквою. Тепер вона не викликає в мене спротиву.

 

Пьотр АРМЯНОВСКІ, 27 років, перформер

Народився в Донецьку, в сім'ї інженерів. Закінчив місцевий Технічний університет, магістр комп'ютерних наук. Тимчасово живе в Москві.

Неодружений.

Автор таких дійств:

"Українське тіло", лютий 2012-го. Перед Донецьким обласним художнім музеєм роздягся догола й видряпав на животі тризуб на підтримку закритої зі скандалом виставки в Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії.

"Скільки можна кричати", квітень 2011 року. 45 хвилин без пояснень горлав на Верховну Раду перед її будівлею. Досліджував зовнішні та внутрішні обмеження і те, чи дозволено в Україні хоча б кричати на владу.

"Нелегальний перформанс", липень 2010-го. На виставці "Сексуальність і трансцендентність" у столичному ­PinchukArtCentre досліджував, у чому суть сучасного мистецтва й чи легко його підробити. Разом із подругою наслідував поведінку учасників – хлопця й дівчини, які займалися контактною імпровізацією. Охоронцям при затриманні пояснював, що це ті двоє копіюють, а вони – справжні.

На відкритті донецької Da sein artу gallery у квітні 2012-го влаштував акцію Execution. Вигукував радикальні політичні гасла, закликав легалізувати проституцію, наркотики, гомосексуальні шлюби. Незгодні могли кидати в нього приготованими для цього яйцями. У згодних жбурляв сам Армяновскі

Северин Наливайко для Журналу Країна

Сен 2012
Киев