Пьотр Армяновскі пройшов на колінах півтора кілометра від метро "Арсенальна" до Києво-Печерської лаври
Це була художня акція, яку визначали зовнішні й особисті чинники. Навіщо раніше був такий ритуал, як поставляться до цього сучасники, чи змінить це мій скептичний погляд на релігію? Також можна назвати це спробою дослідити фізичні й моральні кордони.
Чи не соромно виглядати дивакуватим? Буває лячно, й коли страх досягає якоїсь межі, пробую його позбутися. З іншого боку: кожен чимось дивний, і варто сприймати людей без упереджень.
Не вважаю свої дії показушними. Вони довго зріють, я зважую – чи варто це робити. А потім щиро вступаю у діалог зі світом на ту чи іншу тему. Суть можна побачити лише на межі. У звичайному житті ми ховаємося за чим завгодно – традиціями, манерами.
Якби навколо не було людей зовсім, влаштовував би ці дійства все одно. Наявність співрозмовника не обов'язкова. Це не напади відчаю, а щось таке, що я міг би й не робити, але життя було б менш цікавим. На певні питання не знаю, як знайти відповідь іншим шляхом.
Поштовхом до таких публічних акцій став донецький камерний театр "Жуки". Ми там займалися "театром жорстокості" на принципах Антонена Арто. Перехід на перформанси відбувся з браку чогось для дослідження дійсності, перебування в ній.
Переїжджав на метро з одного київського помешкання в інше. Була зима. У рюкзак не поміщався рушник. Спала на думку ідея: повісити його на плече й їхати так через півміста. Люди в хутрах, а в мене – на плечі рушник. Виглядало кумедно, реагували по-різному. Він мені не те щоб дуже потрібний був, я його вирішив постелити, як килимок, при виході з вагона. Деякі люди показово не звертали уваги. Дехто перестрибував. Наступали меншість.
Перша публічна акція – похід. Було дуже лячно стати на коліна. Треба було внутрішньо зосередитися, відключитися від довкілля. Об 11.00 вкляк і пішов. Люди шарахалися, намагалися скоріше мене проминути. Дехто сприймав це серйозно. Хтось намагався дати гроші. Я не брав. Але коли помічали камеру – все руйнувалося, починали вважати це забавкою.
Підійшла дуже гарна жінка, років до 40. Сказала, що йде на побачення. Камеру помітила, але не пішла. Спитала: "Навіщо ви це робите? Молодий красивий хлопець". Я їй розказував про свою мотивацію, про ритуал прикидання й мімікрії, що намагаюся зрозуміти сенс покори, подолати фізичний біль. Кульмінацією діалогу був момент, коли вона каже: "Можна, я тебе поцілую, і ти встанеш?" Я згадав Адама й Єву, спокусу. Думаю, яке її діло? Не знаю, що це була за гра така, але потім вона пропонувала нагодувати мене: "Давай, куплю тобі ковбасу, і ти встанеш".
Жінка стала на коліна, проповзла кілька метрів. Бачив її спину
Міліція підходила: "Вставай. До нас подзвонили, що тут якийсь божевільний іде". "Це такий ритуал", – кажу. "Вставай. Не можна". – "Як це не можна? Я встану, коли дійду. Якщо ви не можете мене не забрати – забирайте. Ображатися не буду". Один сварився, що його знiмають. Інший думав, що я хворий на ноги. Як дiзнався, що нi, то вирiшив – усе одно хворий, але на голову. Я рушив далi, менi на 6-й годинi було не до сварок. Вони побачили оператора й почали з ним з'ясовувати, що це таке. Мене не заарештували. Один із міліціонерів казав Олексію (оператор. – "Країна"), ніби я своє діло нечесно роблю, бо пов'язав на коліна шмати, щоб послабити тиск і тертя. Він знає, як то, бо його батько в дитинстві ставив колінами на гречку, а з пов'язками, казав, моя витівка не рахується. Ті ганчірки під кінець зовсім протерлися.
Біля пам'ятника Голодомору весілля зустрів. Намагалися скоріше сфотографуватися, щоб я до кадру не доповз.
Ближче до Лаври на мене й на оператора мало не з матюками накинулися нібито "святі отці" зі скриньками. Чуваки, які збирають гроші.
Після 5 годин дороги стало так важко, що почав допомагати собі ритмом: "Господи, помилуй". На "Господи" – підіймаю коліно, на "помилуй" – опускаю. Це допомагало.
Оператор до кінця не був, бо акумулятор сідав, і касета закінчилася.
Ближче до завершення підходить якась жіночка, захоплено запитує: "О, а за який ти гріх ідеш?" Кажу: "За свій – який уже є. Нащо про нього розповідати?" Ця виглядала старшою років на 10 і менш щасливою від попередньої, гарно вдягнутої. Говорить: "Не хочеш ти, давай я тобі про свій розкажу". А навіщо мені чиїсь? Якось я від неї відхрестився. Потім питає: "А давно йдеш?" Кажу, що 6-ту годину. "Що ти брешеш?" Відповів, коли не вірить – може спробувати, як це швидко і легко. І вона стала в своїх колготках, проповзла кілька метрів. Бачив її спину. Після того як підвелась, мала вже іншу ходу і більше не наближалася. Думаю, це на неї теж вплинуло, принаймні на настрій.
На вході, де каса Лаври, в мене квитка не питали. Я на колінах пройшов, люди двері притримали. Останні 3 метри повз хвилин 10. Потім місяць сукровиця була на колінах. На площі в Лаврі зрозумів, що своє зробив. Піднявся, розім'яв ноги й за 15 хвилин добіг до метро.
Раніше ставився до церкви, як до комерційної організації з певними послугами. Тепер розділяю її діяльність на сучасні послуги і те, чим вона жила колись. Те, як я пройшов, дає певне примирення – із собою, і навіть із церквою. Тепер вона не викликає в мене спротиву.
Пьотр АРМЯНОВСКІ, 27 років, перформер
Народився в Донецьку, в сім'ї інженерів. Закінчив місцевий Технічний університет, магістр комп'ютерних наук. Тимчасово живе в Москві.
Неодружений.
Автор таких дійств:
"Українське тіло", лютий 2012-го. Перед Донецьким обласним художнім музеєм роздягся догола й видряпав на животі тризуб на підтримку закритої зі скандалом виставки в Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії.
"Скільки можна кричати", квітень 2011 року. 45 хвилин без пояснень горлав на Верховну Раду перед її будівлею. Досліджував зовнішні та внутрішні обмеження і те, чи дозволено в Україні хоча б кричати на владу.
"Нелегальний перформанс", липень 2010-го. На виставці "Сексуальність і трансцендентність" у столичному PinchukArtCentre досліджував, у чому суть сучасного мистецтва й чи легко його підробити. Разом із подругою наслідував поведінку учасників – хлопця й дівчини, які займалися контактною імпровізацією. Охоронцям при затриманні пояснював, що це ті двоє копіюють, а вони – справжні.
На відкритті донецької Da sein artу gallery у квітні 2012-го влаштував акцію Execution. Вигукував радикальні політичні гасла, закликав легалізувати проституцію, наркотики, гомосексуальні шлюби. Незгодні могли кидати в нього приготованими для цього яйцями. У згодних жбурляв сам Армяновскі